Прощавай, футбол „за Лобановським!”

Останні успіхи наших клубів підвищили інтерес до вітчизняного футболу по всій країні. Природно, що й до матчів національної збірної України тепер буде прикуто ще більше уваги, ніж раніше. Але якщо про гру українських клубів на європейській арені ми можемо говорити з відчуттям гордості, то про збірну..
Однако, в зависимости от целей желающих купить дом в Финляндии, могут варьироваться и условия приобретения недвижимости. Так, чтобы купить коттедж Финляндии ...
. Ні, не повертається язик назвати її гру аж надто вдалою. Скоріше навпаки. Вимучена нічия з хорватами, посередня гра і недуже добрий результат в матчі з Казахстаном... Не полишає відчуття, що наших найкращих гравців, які провели вдалий сезон в своїх клубах, особливо це стосується футболістів „Динамо” і „Шахтаря”, в іграх за збірну хтось підмінив!
В чому ж причина такої метаморфози? Кінець сезону, розслабленість? Ні, як показує приклад Шевченка, Назаренка, Тимощука, бажання грати їм не позичати. В чому ж тоді справа? Смію висловити думку: причиною є тренерський штаб збірної у повному складі, а якщо брати глибше – застаріла система підготовки футболістів, якою цей штаб користується.
Останні відбори на ЧС і ЧЄ, в яких брала участь наша збірна, засвідчили, що система підготовки гравців, яку доречно було б назвати „системою Лобановського”, застаріла і є неприйнятною в умовах сучасної гри. А те, що наш тренерський штаб, не залежно від персоналій, що входять до його складу, використовує саме цю систему, сумніватися не доводиться.
Ця система, або ж, іншими словами, „футбол за Лобановським” передбачає прагматичну гру „на результат”, що практично виключає видовищність. Якщо згадаєте ігри „Динамо” (Київ) до приходу в клуб Юрія Сьоміна, то Ви, певне, не сперечатиметеся з тим, що вони відрізнялися винятковою обережністю, я б навіть сказав – боягузтвом при атаках і були побудовані з явним акцентом на оборону, що, втім, не врятувало команду від розгромних поразок в єврокубках.
Та ж сама картина спостерігається зараз в грі збірної. Особливо показовими стали матчі з Хорватією: та ж боягузливість, та ж мінімальна спрямованість команди на атаку (в кінці обох матчів збірна взагалі грала без форвардів!), притискання до власних воріт, як наслідок – маса небезпечних моментів біля власного карного майданчика.
Чесно кажучи, не варто було б і очікувати іншої гри від української команди. Бо коли з року в рік у керма збірної знаходяться виключно екс-динамівці, які в своєму житті не засвоїли ніяких інших футбольних схем, окрім схем Валерія Лобановського, то й прогресу годі очікувати.
Футбол не стоїть на місці, він постійно розвивається, те, що могло бути актуальним 30, 20 чи навіть 10 років тому, буде архаїзмом за сучасних умов. І це нормально, бо закони еволюції дотичні до кожної сфери життєдіяльності людини. Ніхто не буде заперечувати внесок у розвиток світового футболу Валерія Лобановського як ніхто не буде заперечувати і внесок, наприклад, Еленіо Ерерри чи Діно Дзоффа. Але ж це не означає, що „катеначчо” виправдовуватиме себе в сучасних умовах! Навіть самі італійці це давно зрозуміли і намагаються грати у футбол, де закцентованість на оборону є не більшою, ніж на атаку.
А от наші „екс-динамівські” тренери, схоже, так і не зрозуміли, що футбол давно вже пішов у своєму розвиткові далі моделі Лобановського. Михайличенко і компанія ніяк не можуть усвідомити, що за нинішніх умов неможливо виграти гру лише завдяки поодиноким контратакам, або ж, радше, швидкісними проривам окремих гравців (бо в контратаці бере участь мінімум пів команди, у нас 3-4 футболісти максимум). Тим паче неможливо виграти гру, не проводячи масованих атак. Навіть у такої збірної, як той же Казахстан.
Боягузтво, невпевненість у своїх силах, надмірна обережність, відсутність колективної швидкості, зловживання пасом назад – ось що характеризує гру збірної за практично всіх останніх тренерів за винятком хіба що Блохіна. Є й інша проблема – погана психологічна підготовка гравців, бездарна робота методичної групи, як наслідок – в грі команди не відчувається психології переможців. Крім усього, аж надто проявляється в деякому з наших коучів оце от відчуття національної неповноцінності, що, до речі, стосується й інших ігрових видів спорту.
В принципі, це природно, адже всі наставники нашої національної футбольної дружини грали у футбол за часів СРСР, за часів Союзу і сформувався в них підхід до постановки тренувального процесу. Не дивно, що легіонери з Радянського Союзу не змогли стати зірками першої величини в Європі, бо на заваді їм ставав психологічний бар’єр. Дуже мало наших тренерів змогли собі зробити успішну кар’єру закордоном. Але хто все таки зміг чогось досягти в Європі, той досягав успіху і в Україні. Яскравий приклад – Олег Блохін, який став першим тренером, що вивів нашу команду на Чемпіонат Світу, при чому - з першого місця в надзвичайно складній групі. Всі інші наставники збірної не досягли жодних успіхів на тренерській ниві у Європі, більше того, вони практично ніколи не тренували європейські команди. І результат у них був, відповідно, гіршим ніж у того ж Блохіна.
І коли Олексія Михайличенка призначили коучем національної збірної, особисто я одразу зрозумів – діла не буде. Результати команди, а особливо гра довели правоту моїх слів. І справа тут не тільки в тому, що Михайличенко слабко розуміє сутність сучасного європейського футболу, використовуючи лише кондові „совєтські” підходи в роботі з національною командою. Тут справа також і в тому, що навіть футбол Лобановського він не зміг нормально засвоїти.
В цьому світлі так і хочеться запитати керівництво ФФУ: хіба не можна було знайти тренера з європейським досвідом? Приклад наших сусідів – Росії й Білорусі – що запросили іноземних тренерів, які одразу поставили цим збірним гру, що дала результат, тут є як ніколи доречним. Та що там Росія й Білорусь! У нас самих є приклад донецького „Шахтаря”, що здобув перший в історії незалежної України євротрофей саме під орудою іноземного тренера! Тож питання до Григорія Суркіса: може вже час розірвати „замкнуте коло” з тренерів екс-динамівців і допустити до збірної спеціаліста з-за кордону, бажано з Європи? Чи Ви все ще вірите в успіх збірної під орудою „млямлі” Михайличенка, який з досить непоганим підбором гравців досяг лише вимучених мінімальних перемог над білорусами й казахами і „валідольних” нічиїх з Хорватією?
Варто вже зрозуміти, що наші команди не повинні грати „за Лобановським”, хоча б тому, що ніхто окрім самого Валерія Васильовича досконалу цю систему не розумів і вже не зрозуміє.